Газета

Історія про кухаря, який пішов добровольцем на війну

Ігор Михайлов вважає професію кухаря своїм покликанням та одночасно й хоббі. Виготовляє різні смаколики, особливо полюбляє домашню кухню, стверджуючи, що вона – найкраща. «Хіба може щось бути кращим за домашні котлети, та ще й з печі?, – не так запитує, як стверджує Ігор.– А картопелька по-домашньому така ж смачненька! Що там не кажіть, а домашнє, та ще зготовлене з любов’ю, – то завжди найкраще!».

Кухар – професія Ігоря Михайлова в мирному житті, а в квітні минулого року він здобув нову – військову. Ігор взагалі до того не мав жодних військових навичок, в армії не був, та й в родині нікого з вояк не було. З початку військових дій на Сході, 32-річний Ігор працював кухарем в міській лікарні (ОЛІЛ), але завжди цікавився подіями на фронті. Піти захищати Батьківщину не раз спадало на думку чоловікові, рік тому визріло остаточно. «До останнього не казав дітям (у Михалова два хлопчики), що збираюся на війну, діти дізналися вже тоді,коли потрібно було їхати, – розповідає Ігор.- Дружина змирилася з таким моїм рі-шенням, бо якщо вже вирішив – то це серйозно. Не піти я не міг, бо в мене діти, їм треба жити в мирній країні. Хто ж принесе моїм та іншим дітям мир, якщо не ми – батьки?»
Михайлов потрапив до інженерно-саперної роти 58-ої бригади ЗСУ, проходив навчання в складі бригади спочатку на полігоні, після чого командування направило одразу на передову – 12 кілометрів від Авдіївки.
Зараз професія сапера найбільш затребувана на фронті, бо територія густо «запакована» ворожими «подарунками», які треба знешкодити , щоб далі виконувати покладені завдання. А без вмілої роботи цих «тихих воїнів» мирне життя не може повернутися до звільнених територій.
Не дивлячись на те, що Ігор – ротний кухар, обов’язки сапера виконує нарівні з іншими. «За те, що люблю щось смачненьке виготовляти, хлопці назвали мене шеф-кухарем, дали позивний «Ектор». Щоразу запитують: «Ектор, що там в тебе на сьогодні смачненьке? Чим вразиш?». Доводиться готувати з того, що дають, тож тут особливо не розженешся. Приміром, хочеться м’яса, а приходиться готувати з тушонки. Проте завжди стараюся робити, аби було смачно, як вдома. Мене відпускають лише тоді, коли треба зварити їсти, – розповідає Михайлов. – А так ходжу разом з хлопцями на завдання, стою на чергуванні.» Ігор розповідає, що одну й ту ж територію перевіряють знову й знову, бо як тільки знешкодили і поклали свої розтяжки, на цьому ж місці можуть знову стояти ворожі. Так, перевіряючи свої, частенько наражаєшся на смертельні «сюрпризи» терористів. Місяць тому під час службових нарядів натрапив на сховану терористами розривну міну: «Коли розміновували одну зі визначених ділянок – наштовхнувся на розтяжку. Запал розірвався під руками, в результаті – опинився без двох пальців лівої руки. Як все було, погано пам’ятаю, лише те, як взяв запал в руки, щоб ця штука не пошкодила побратимів. А далі два дні був без свідомості, прийшов до тями лише в госпіталі Червоноармійська, от тоді побачив ампутовані пальці. Врятувати не було що, їх просто не знайшли. Потім лікувався в Дніпропетровську, Одесі. Добре, що живий залишився, а пальці – то не біда, залишилися ж три головних, робочих! Тож з робочого стану себе не списую».
Після шпиталя Михайлова відправили додому з подальшим проходженням лікування. Діти не могли натішитися, що татко вдома, каже, що перші два дні взагалі забули, що у них є мама. Після місячних «канікул» інструктор інженерно-саперної роти Ігор Михайлов повернувся в стрій. Дарма, що без двох пальців руки, каже, що то не біда, бо ті, що залишилися, не втратили вправності та чутливості. «І хутко нарізати продукти зможу, і міну намацати без проблем», – з посмішкою пояснює. Повернеться до мирного життя тільки тоді, коли вижене ворога з України: «Вигнати окупанта можемо, треба тільки наказ командування. Ми готові в бій, навіть зачекалися». Ектор серйозно подумує про зміну професії кухаря на військову, в серпні перейшов на контрактну службу, наразі хоче її продовжити: «Поки не закінчиться ця біда, будемо тримати Україну в своїх руках і нікому її не віддамо!».

Залишити відповідь